You are viewing 13gorgona

Жорстко, щиро, правдиво.

горгона

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Хорошего дня!

фаина з


Joan Crawford is meltingly hot in 1927
горгона
Під Слов'янськом бої. А у нас під Маріуполем напруга така, що в бійців суглоби вискакують зі своїх місць і кришаться зуби.

Тримаємо фронт, тримаємо за наших побратимів зброю - не кулаки, немолодий "Афганець" тримається за серце і крадькома, щоб не побачили і не відрахували з батальйону, ковтає валідол, "Семінарист" однією рукою теребить вервицю і самими губами мовить БогородицеДіво і ОтчеНаш, а іншою до хрускоту пальців стискає зброю, "Студент" з Могилянки раз за разом протирає запітнілі окуляри і нервово клацає затвором, я теж хочу чи то кави, чи то гранчак спирту, чи то обернутись і завити вовком.

Нараз сигнал тривоги. Бойовий виїзд. Перша рота.
Нелюди прийшли з боку моря, з нелюдського сторони, і обстріляли з міномета наших прикордонників. Наших було дев'ятеро, ті напали на них втридцятьох, одного вбили, ще двох тяжко поранили.
Пацани такі вмотивовані, такі злі, жадають помститися за своїх братів, що нормально на війні для воїна. Кажуть: піймаємо - в полон не візьмемо жодного. От тільки ті дурнуваті камази так повільно їдуть, що хоч бери вистрибуй за борт і біжи піхотинцем на місце бою.

А Маріуполь з околицями потроху звикає, що тут базується батальйон, як перед тим звик Бердянськ - день за днем все більше "Слава Україні" - "Героям Слава", синьо-жовтих прапорців, гудків флаксонів і дівочих посмішок. Особливо - дівочих посмішок.
Із власних спостережень бійців - переважна більшість місцевих мешканців за нас, та, власне, вони - це ті самі ми, усі ми одна сім'я, просто дехто щось не так зрозумів чи просто заплутався.
Ми - це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників;
Ми - це один з керівників Донецької міліції, який вивів увірений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з'явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути "глаз на жопу";
Ми - це літні жіночки, які приносять бійцям сир, сметану, абрикоси, скрушно зітхають і без кінця "бєрєгі вас Гасподь, роднєнькіє".

Ватники розділилися. Двома групами - 17 і 13 осіб відходять суходолом у бік грьобаного Таганрогу.
Велика територія для зачистки - а ловушки, а міни, а розтяжки, а всяка інша хрєнь, а снайпери - наші викликають на підмогу другу роту.
Поле за полем, балка за балкою, яр за яром, двір за двором - і так добу - без їжі, без води, без сну, без сходити до вітру.
Знайшли місце, де стояв міномет і вівся обстріл наших прикордонників. Залишки зброї вражають наших спеців. Нові технології. Ще не бачили такого. Працювали вишколені профі.
Місцеві допомагають. Селяни, рибалки - та усі - показують, де ховаються ватники, контрабандисти, видають цілі арсенали зброї.
Убивць на цей раз не піймали. На цей раз. Вони встигли добігти до кордону і заскочити на свій бік.

Наші бійці постояли на кордоні з кацапією, подивилися ворогам очі в очі чи, вірніше, бінокль в бінокль, а потім показали їм те, що зазвичай показували ворогам козаки, приспустивши штани, і сказали, щоб чекали на нас в гості в Таганрозі.

Взято тут: https://www.facebook.com/borys.humenyuk?fref=nf

Війна. Вірші.

погано
Сергій Жадан

Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев'яні розп'яття, золочені муляжі.

Візьми хліб і городину, потім іди.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.

Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.

Нам з тобою бігти вздовж соняшникових полів.
Нам з тобою тікати від псів, спати поміж волів.
Нам збирати воду в долоні, чекаючи в таборах,
дратувати драконів на бойових прапорах.

Друзі не вернуться, і ти не прийдеш назад.
Не буде задимлених кухонь, не буде звичних посад,
не буде сонного світла серед нічних осель,
не буде зелених долин і заміських пустель.

Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах,
вимучені вартові в прикордонних снігах,

підстрелений листоноша з порожнім мішком,
підвішений за ребро священик із безжурним смішком,
цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,

такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім'я своє.

КЕНГІР. 40 ДНІВ СВОБОДИ

горгона
Originally posted by pan_baklazhan at КЕНГІР. 40 ДНІВ СВОБОДИ
Цього року минає 60 літ з придушення одного з найбільших повстань в’язнів ГУЛАГу. Воно відбулося у Джезказганських марганцевих рудниках і увійшло в історію як Кенгірське повстання. Серед загиблих у тих подіях в’язнів був і о. Віктор Дулішкович, парох із с. Тур’ї-Ремети Перечинського району. Два свідки цього повстання Василь Рущак та Василь Микита ще й досі живі і мешкають у смт Буштино Тячівського району. Учасником повстання став і мій батько о. Іван Матейко, парох с.Новоселиця Виноградівського району.



Далі:Collapse )

Учасниками цього повстання були, як я вже згадував, і закарпатці — Василь Рущак та Василь Микита, обидва проживають у смт Буштино Тячівського району, та Микола Гаврилко, теж із Буштина, але вже покійний. А також був і мій батько, греко-католицький священик с.Новоселиця Виноградівського району, який, на щастя, залишився живим. Він багато нам розказував про важку працю в руднику. І про те, що коли у 1956 році, після хрущовської відлиги, прийшла довгождана воля, вчорашні в’язні перш за все пішли на місце, де були поховані жертви повстання, відправили панахиду та молитву на їхній спільній могилі.

Володимир МАТЕЙКО,
син репресованого.
м.Ужгород

"Новини Закарпаття"

Tags: